Дорога крокуcів.
Частина 1.
Від пупа Європи до Попа Івана.
Весна це найкраща пора року, пора розквіту, пробудження природи і людських думок. От і у нас “пробудилась” думка потоптати минулорічний карпатський сніг. Зрозуміло для цього потрібна підходяща кУмпанія і безперечно такою стала “Green Travel” на чолі з найкращим інструктором Юрком Юрківим.
З групою, що зібралась цей самий “сніг потоптати”, будемо знайомитись по мірі розвитку подій, але повірте, кожен з них достойний окремого звіту. І тому з самого початку я хочу висловити свою глибоку вдячність всім учасникам походу. Товариство як на підбір представляло практично всю Україну: Наталка — сонечко нашої подорожі з Черкас, Юля - дівчина посмішка місто Київ, Вікторія і Кирил — солодка парочка :) Харків, Юрій і Андрій — суворі, але доброзичливі хлопці з Кировограда (тепер це місто буде називатись інакше просто Юра ще не до кінця вирішив як), Ігор — прикраса любого товариства, місто Суми, Макс — душа людина Донецьк, Данило наймолодший учасник і ваш покірний слуга, за сумісництвом тато “наймолодшого”, місто Київ, ну і магістр Карпатських стежин, декан гірських хребтів Юрків Юрій, благословенне місто Івана-Франка.
То ж першого травня в день святого Воскресіння Христового всі учасники зібрались у вихідній точці нашого маршруту
і почали традиційну процедуру пакування ось в цей, кольору мрії, фургон.
А де хто в цей час ще закінчував останні приготування
що поробиш, дівчата ). Сам процес розміщення одинадцятьох учасників і всього багажу на вісім пасажирських місць вимагав не аби якої зосередженості.
Господар агрегату Михайло - міцно тисну руку. Прийми подяку за те, що погодився всіх забрати, за швидку і безпечну дорогу, за приємне і приязне спілкування.
Дорога на старт маршруту проходила через географічний центр Європи.
А оце і є той самий ПУП Європи, подейкують якщо його торкаєшся, то весь континент починає сміятись від лоскоту.
Враховуючи, що велика частина пішохідної частини маршруту проходила вздовж Україно-Румунської границі, нам потрібно було отримати дозвіл на перебування в прикордонній зоні. Це все щастя нас очікувало в селі Ділове ось у цьому дуже зеленому пункті.
Ритуал отримання дозволу зайняв “всього хвилин 40” очікування під парканом і ще хвилин 10 на оформлення.
Юра в своїх знаменитих чоботях, з якими не раз сварився і які не раз потім “перепрошував”. Про їх відносини можна було б написати роман, настільки це захоплююча історія притирання взуття до ніг господаря... Оу про що це я? Ага, отримали дозвіл на перебування на прикордонних територіях і рушили далі. Скажу зразу, цього дня ми пройшли не велику відстань. Після вивантаження з машини ось через цю річку метрів з 50 до місця нашої першої ночівлі.
Інструктор з нагоди свята зробив нам такий подарунок (це послаблення ми відпрацьовували наступного дня вже по повній програмі). Розставивши намети, кожен зайнявся справою до душі.
Хто випасав худобу.
Хтось готував вечерю.
А де хто розпочав святкування Великодня.
Вечором за загальним багаттям відбувався традиційний ритуал знайомства: хто є хто, звідки, чим займається і як тут опинився.
За приємною розмовою з'ясувалось, що всі люди поважні, достойні, відповідно мають повне право на такий шикарний відпочинок.
Ранок другого травня СТАРТ. День видався чудовим на погоду. Народ пробудився, помився, закрутилась робота, чергові приготували поживний сніданок. Учасники зібрали намети в рюкзаки. І рушили. Перша зупинка технічна, всі підтягують і поправляють спорядження, перевіряють упаковку валіз, Юра залагоджує конфлікт з чоботами.
Вирушаємо далі по маршруту, переходимо з одного на інший береги річки, спостерігаємо за водограями.
Підніжжя гір, дуже приємна місцевість, м'який клімат, захист від вітру, гарні краєвиди. Приємні зупинки на перепочинок, майже пікнік)
Спостерігаючи за навколишньою красою ненав'язливо очікуємо відстающого інструктора.
Та сьогодні сказано “набір висоти...” значить мусимо виконувати. Вдих, видих - легені роздуваються як міхи коваля, серце скаче з грудей, ноги з незвички відмовляються слухатись.
Повалені дерева додають колориту.
Крок за кроком виходимо з лісової зони, пейзажі змінюються. Тепер подих перехоплює від простору що відкривається.
І ось місце нашої наступної ночівлі, невеличкий будиночок, варіанти розміщення в кімнаті 6 місць, веранда 3 місця на підлозі, +2 козирних місця під стріхою (Ігор і Юрків VIP-клієнти).
Що й сказати, чудова ночівля, ласкаве пробудження, очікування нового дня. Але на сам перед калорійний сніданок.
Все таке смачне, що не всі встигають присісти щоб посмакувати, все з'їдається швидко за обидві щоки. Сьогодні нас очікує вихід на Марморошський хребет і той самий минулорічний сніг.
Пейзаж ще раз змінюється, стає відчутно холодніше, висока рослинність зникає, лишається тільки сніг, але стає більше крокусів ;) крокуси люблять сніг.
Висота близько 1800-1900 метрів, дах хребта, краса неймовірна.
Наступна зупинка, всі розпаковують валізи, дістають речі для утеплення.
Досить складний підйом виводить нас на ось таке цікаве місце “кордонний стовп 364”.
Сідаємо, видихаємо, спостерігаємо за Румунською територією, все ніби спокійно. Рушаємо далі хребтом, останні 350 метрів до найвищої вершини Марморошу Піп Іван. Красиві, але підступні снігові карнизи звисають з північного схилу хребта.
Вершина, як завжди виринає з під ніг несподівано, хвиля щастя накриває всю компанію емоційно - це неймовірна мить, хоч би це було соте або тисячне сходження, хто піднімався в гори - той нас зрозуміє. Складно передати всі думки, що вирують в голові і вихлюпуються з тебе як піна з перегрітої пляшки мінералки. Одночасно хочеться танцювати, кричати, фотографувати, і обійняти весь світ.
На жаль, або на щастя, не можливо залишатись на вершині безкінечно. Причому, що цікаво, чим вище вершина, тим менший час перебування там можна собі дозволити. Такий парадокс - вважаючи гори своїм домом не можна забувати --- ми тут лише гості. Йдемо далі по прикордонній смузі.
Максу дуже сподобалась ідея прогулятись в шенген. Хитро заплутавши сліди між кущами альпійської сосни він виринув метрів за 500 на Румунській території. Дівчатам прийшлось використати весь багаж свого шарму, щоб повернути шустрика на рідні терени). Далі вже в повному складі сходимо з хребта і різко скидаємо висоту. Схили подекуди нагадують схили гірськолижних курортів.
Де хто, не будемо говорити хто, хоч це був Ігор, забувши, що лижі лишились вдома, намагається з'їхати по схилу. Своїм падінням викликає схвальні відгуки і похапцем організує власну школу послідовників. Так як колобки скочуємось зі схилу і далі в темпі вальсу рухаємось вздовж границі дорогою вверх вниз до наступного місця ночівлі.
Це був особливий вечір, Юрків почав розповідь страшних історій про “бабусю з копитами в колибах”, Данило додав масла у вогонь сучасними героями з фільмів жаху. В результаті де хто, з міркувань безпеки, пішов ночувати у намети)
Та на щастя тієї ночі всім снились лише такі картини.
Так закінчився третій день наших мандрів, а попереду нас чекало ще багато чого, тож далі буде...
Частина 2.
Чорногірський.
Новий ранок знов порадував нас погодою. Всі вже увійшли в ритм походу, кожен згідно розпорядку дня виконує щоденний план по рутині. Прокинутись, встати, одітись, помитись прості процедури щоденного життя в похідних умовах приймають досить химерний вигляд.
Після сніданку всі знову стають під рюкзаки і за готовністю рушаємо. Треба сказати, що у групи склався власний стиль руху по маршруту. По переду дівчата Юля і Наталя. Вони першими виходять і поперед інших займають місце табору для нашого товариства. Дівчат весь час намагається наздогнати Ігор. За ним йде пеллетон Віка, Кірил, Макс. На відстані від них Данило, далі Ваш покірний слуга. Функцію арьєргарду виконують Юра і Андрій. Як і належить вони підганяють відстаючих і вирішують питання безпеки в тилу. Юрків, як і належить інструктору, весь час виринав то попереду колони, то залишався позаду відганяти ведмедів). Початок маршруту цього дня був майже “матрасним”, трошки вверх, трошки вниз, але по твердій дорозі вздовж границі.
Була приємна можливість не квапливо роздивитись навколишні краєвиди, звернути увагу на повалені стовби з колючим дротом, що колись прикривали підходи до нейтральної смуги. А от зразок “черепашкового мармуру”, таку назву цій кам'янистій породі я придумав сам, як це називається насправді не знаю, але камінь дуже схожий на панцир черепахи.
Види на Румунські Карпати заворожують.
Далі був невеличкий кардіологічний підйом на гору, з яким ми легко вправились.
Ось і вона - прикордонна гора Міка Маре.
Далі знову скидаємо висоту. Не знаю кому як, а я завжди шкодую, коли приходиться віддавати вже набрану висоту. При цьому точно відомо, що прийдеться знову йти в верх, ну але така філософія гір.
По слизькому схилу (схил слизький не від снігу чи льоду, а через щільний килим сухої трави) зійшли на північну сторону. Там нас очікував досить довгий і трошки неприємний перехід по мокрому снігу.
Одягаємо гамаші, а Юрків знову просить вибачення у своїх чобіт, я вже бачу, що поступово Юра знаходить з ними спільну мову). Йшли, як мені здалось, досить довго --- ковзались, падали, вставали. І як же було приємно вийти на чисті від снігу полонини.
Полонина Радул - такі краєвиди не можуть не вражати.
Цього разу Юра вибрав місце на ніч з розкішним видом на Чорногірський хребет. Крайня з ліва вершина це Говерла, з правого краю Піп Іван Чорногірський — цю гору легко впізнати здалеку по будівлі обсерваторії на її вершині.
Весь вечір ми спостерігали як повітряні маси перекочувались через найвищий хребет українських Карпат і піднімаючись вгору весь час загрожували нам опадами. Ігор весь вечір шаманив, намагаючись домовитись з небесною канцелярією за гарну погоду, яка треба сказати чесно, нас поки що балувала. Кожен вечір активна частина любителів радіалок ходила на найближчу висоту спостерігати за заходом сонця. Вочевидь в той момент наш “шаман” щось не те сказав і нас облило дощем з градом. Поки ми добігли назад до наметів, змокли. Та згодом все виправилось і ми досушувались біля багаття. Напившись гарячого чаю народ пішов до сну.
Ранок настав у визначений час.
Сьогодні по плану підйом на 2020 метрів, нас чекає Чорногірський Піп Іван --- буде непросто. Та то буде згодом, поки що настрій у всіх пречудовий.
Всі задоволені.
Наталка
Ігор
.
Юля
Юля розважаючись звалила смереку, тепер всі чухають потилиці з якого боку обходити дерево.
А навколо всюди така ось краса.
Макс на маршруті.
Сонечко припікає, наносимо захист від опіків.
Поступово виходимо на точку штурму.
Підйом насправді дуже крутий, по камінню, подекуди уклін сягає 70 градусів (принаймі так мені здалось).
Знову нам вкрай повезло з погодою на підйомі. Бо вже за якихось 40 хвилин вершину засипле градом. Було би дуже неприємно здійснювати підйом по слизькій від дощу стежині. Та рано чи пізно закінчуються навіть самі складні переходи. Вершина.
Від холоду і граду “скочуємось” з вершини вниз. Як це часто буває в горах, несподівано виринаємо з хмари і бачимо наступну хмару, що чіпляється за хребет.
Добре запам'ятався ось цей перехід по досить крутому схилу зі снігом. Сто відсоткове враження — поїдеш, зупинишся метрів 200 нижче. Але нічого, подолали і цю перепону.
Далі переходимо через сідловину і розбиваємо табір коло джерела, з якого ще до кінця не зійшов сніг.
Табір метрів 500 від Вухатого Каменя.
Легендарний “Вухатий”, мов старий товариш, завжди приязний, запрошує до себе на відвідини. Вечоріє і команда “радіалів” виходить до Вухатого каменя на щовечірні проводи сонця.
Ранок 6 травня особливий, сьогодні день народження у інструктора. Всі щиро вітають іменинника і подарунки перекочовують до Юркового рюкзака, у всіх вага зменшується. Таким чином, інструктор навіть у день свого свята допомагає всій групі). Сміх сміхом, але на цій висоті дров нема і основну роботу по приготуванню їжі на газовій горілці Юра виконує сам. В очікуванні сніданку.
Сьогодні троє з групи сходять з подальшого маршруту, від цього накатує сум. Віка, Кірил, Макс все через той же “Вухатий” спускаються до Дземброні. Там для них похід закінчуються. П'яти хвилинне прощання розтягується на пів години. Обмінюємось координатами. Знову прощаємось. Потім ще довго вдивляємось на тропу, якою пішли наші. В таких подіях є щось світле. Раптом розумієш що за 5 неповних днів ти здатен настільки емоційно зростись з людьми, про існування яких раніше і близько не здогадувався.
Наш шлях тепер пролягає по Чорногірському хребту, сьогодні плануємо дійти до озера Бребенескул. Це найвище озеро України 1801 метр над рівнем моря. Все як завжди: зібрали намети і під рюкзаки.
Час від часу по дорозі Юра зупинявся, вишиковував і перераховував нас і все дивувався, що нас стало менше.
Північний бік хребта виблискувала сніговими карнизами, такими гарними і такими небезпечними.
Стежина до озера була приємною і зручною, трошки снігу під ногами, сонце над головою, фіолетові крокуси обабіч справа і зліва. І тут тобі несподівано з'явилась чаша озера.
Бадьоро сходимо вниз і я вже планую поставити намет на тому самому місці, де ставив минулого року. Саме тут коло каміння він і стояв.... в цей раз там намет стояти не буде... Ніхто не зважиться топтати таку красу.
Дружно переходимо ближче до озера, наш табір буде там. Юра каже, що це не дуже добре місце для стоянки через сильні пориви вітру. Так воно і є... Та іншого варіанту на сьогодні нема.
Встановити свій намет на горі над озером мені не вдається, ставлю нижче, де вітер здається меншим. Дно намету піддуває і приходиться вибудовувати стіну. На щастя каміння навколо достатньо.
В середені нашого укриття напрочуд затишно. Все ж таки розкладна хатинка це один з найкращих винаходів людства.
Залишок дня витрачаємо на приготування святкової вечері. Найбільший намет у Юри з Андрієм став місцем наших святкових зборів. Юрків примудрився приготувати смачнючий торт. Уявляєте собі, торт в рюкзаку у туриста :). Трошки випили за здоров'я іменинника. А потім Юра викурив сигару за своє здоров'я. Так несподівано приємно закінчився для нас цей день. Весело в приємній святковій компанії. А за стінами нашої намет-компанії гуляв висвистуючи вітер і падав сніг. Сніг падав всю ніч...
Частина 3.
Намети у заметах.
Сніг стукав по тентах наших хатинок потихеньку заколисуючи нас на сон. А ранком, тим самим стуком сніжок нас і пробудив. Біла субстанція приємно хрустіла під ногами, коли ми вийшли з наших прихистків.
А навколишні пейзажі “радували” око своєю “безмежною обмеженністю”.
Вибрики природи це річ серйозна, але сніданок повинен бути за розкладом. Тому народ вмовив Юрія “розкочегарити” газовий пристрій на приготування гречаної каші.
Розважливо поміркувавши, вирішили, що за такої погоди нема особливого рахунку збирати намети, ми лишились чекати припинення хуртовини (день завтрашній показав наскільки ми були наївними). А щоб не примерзнути до місця, частина групи пішла у радиальний похід на гору Бребенескул, ну і заразом подивитись чи не там часом ховається сонце). Гора Бребенескул друга за висотою в Україні 2035 метрів.
Сонця ми на жаль там не знайшли, зате сильний вітер заставив нас швиденько зійти нижче. Так ми дійшли до краю кару, звідки повинні відкриватись чарівні види на озеро. Сьогодні види такі собі.
Як Юрків за такої видимості знаходив дорогу - одному богу відомо, в мене є версія, що за запахом). Далі наш маршрут пролягав на галявину, яка вчора густо майоріла крокусами. Правду сказати крокуси нікуди не поділись.
Закінчили свою невеличку подорож на кам'янистому руслі річки, що витікає з озера, має таку саму назву. Тут Юрків остаточно підписав примирення зі своїми чоботами, з задоволенням пройшовши прямо по воді. В той час як прості смертні скакали з камінчика на камінчик, щоб не замочити ноги.
Після відпочинку в таборі було призначено банно-оздоровчі процедури. Повним ходом почались роботи з підготовки прибережної смуги озера.
Процес занурення документували одночасно з двох відеокамер.
Після обіду в таборі було оголошене штормове попередження і тиха година.
А над вечір звичайний моціон, прогулянка берегом озера по сніговій цілині.
І прогулянка річкою по хвойних заростях альпійської ялини (хвойне повітря має дуже позитивний вплив на легеневу функцію людини).
Далі за розкладом вечеря і відбій. Таким чином день пройшов як на звичайному високогірному курорті, підйом, прийом їжі, прогулянки, відпочинок, водні процедури, вечірній моціон, здоровий сон...
Ранок 8 травня. Сніг і далі падав, намети виглядали як такі собі замети.
Після сніданку табір було викопано з під снігу, зібрано і близько 11 години наш невеличкий загін, що був трошки збільшений ще парою туристів, вирушив в туман і хуртовину. Набір висоти в таку погоду не дуже приємне заняття. А враховуючи двадцяти сантиметровий шар снігу під ногами, підйом проходив досить повільно. На хребті нас зустрів неприємно сильний вітер,
проте група вперто продовжувала рух.
А де хто відчув не аби який смак до переходів по глибоких снігах “Чорногірки”. Андрій на марші.
І ось нарешті, недалеко від Несамовитого, ми зустріли СОНЦЕ! Перехід був вартий того, що ми побачили.
Несамовите, в супереч своїй назві, було напрочуд спокійне і виглядало як тиха гавань.
Скориставшись такою незвичайною ласкою природи, ми швиденько організували “пікнічок” на березі. Сніг на сонці встиг добряче розкиснути і перетворив шлях в потоки струмків, руслами яких ми рухатись далі. І вийшли на таку собі снігову гірочку. Вид зверху
і ось приблизно такий вид знизу.
Треба сказати, то була сама “падюча” частина всього походу. Тут, хто не впав, той з'їхав вниз на дупи. Та це був останній складний відрізок шляху. Далі все було набагато простіше, ми зійшли в лісову зону і краєвиди змінювались, не перестаючи зачаровувати.
Ще з пару кілометрів лісом, під дощиком, по мокрій стежині і ми опиняємось поруч з самою високогірною метеостанцією України “полонина Пожижевська”.
Ще трошки ліском і на ту саму полонину ми дивимось з бази “Заросляк”, хто не знає, це найвища спортивна база України.
Взагалі я помітив, все, що розташоване на Чорногірському хребті, все має приставку “най” -вище, -більше,
-крутіше.
На базі ми вперше за тиждень мали можливість прийняти цивільний душ, висушили намети і одежу. Потім за вечерею, перебиваючи один одного, смакували перипетії подоланої дороги.
Ось і кінець пішохідної частини нашого маршруту. Ми прощаємось з привітною базою.
Але це ще не кінець наших пригод.
Завантажившись в автобус ми їдемо у Франківськ, де нас чекають урбаністичні подорожі по генделиках міста. По дорозі у Ворохті зупиняємось на обід в такій собі ресторації “Стара Ворохта”.
На вокзалі у Франківську здаємо валізи в камеру схову і маємо пів дня до вечора цивільного міського відпочинку. Прогулянки вулицями чарівного Франика,
споглядання пам'яток,
відвідування художньої галереї.
Гарний ресторан “Потоцький”.
От і все, закінчуються наші мандри, йдемо по поїздах.
В кінці розповіді хочеться сказати щось таке ну дуже епічне. Та нічого такого не спадає на думку. Лиш відчуття тепла, у душі гріє щира подяка всім тим, хто розділив зі мною цю частину життя. Дякую Вам, сподіваюсь ще походимо Карпатами не один раз.
